Визволитель Слов'янська
Якщо нас читають ті, хто зараз на фронті Третіх Визвольних Змагань (або тільки туди збираються) то наступний текст буде саме для них. Історія нічому не вчить, але вона може надихати. А надихати українська військова історія вміє блискуче.
Останні роки незалежності весь український рух монополізували жителі Галичини: саме вихідці з «українського П’ємонту» були прикладом для наслідування молодим українським патріотам. І якось осторонь стояли ті українські солдати та офіцери, що народились на землях з іншої сторони річки Збруч. «Наступна Республіка» продовжує виправляти цю історичну несправедливість.
Чим славетна дата 17 квітня 1918 року? Тим, що саме в цей день Донецька група Запорізького корпусу, до якої входили 1-й і 4-й Запорізькі полки, 3-й Гайдамацький Кіш, гарматний та інженерний полки Армії Української народної республіки визволили від більшовиків українське місто Слов’янськ (так-так, саме той Слов’янськ). Командував групою генерал-майор імператорської армії, кавалер п’яти Орденів та Георгіївської зброї (яка іронія!) Володимир Васильович Сікевич.
Народився герой української зброї у 1870 році в селі Тараща на Київщині, в родині предводителя місцевого дворянства й голови мирових суддів Таращанського повіту Василя Милетєвича Сікевича та доньки професора Київської духовної Академії Данила Смолодовича - Наталії. Батько володів маєтками в Москві і Санкт-Петербурзі. Ця деталь прекрасно дисонує з «селянським» («селюцьким»?) стереотипом українства.
У вісімнадцять років Володимир пішов на військову службу. Першу військову освіту отримав у Володимирському Київському кадетському корпусі, потім – у Київському піхотному юнкерському училище, яке закінчив 1890-го. Служив у 131-му піхотному Тираспольському полку командиром роти, помічником командира батальйону. У російсько-японську війну воював на Далекому Сході.
У роки Першої світової війни – Володимир Сікевич воював на Південно-Західному фронті, був командиром 6-го піхотного Ладозького полку, помічником командира 36-ої піхотної бригади. У 1917 році отримує звання генерал-майора.
Як і більшість генералів тієї армії він не визнав більшовиків. В той же час у Володимира Васильовича просинається український дух: він переходить на українську службу. На початку 1918 року Сікевича було призначено командиром одного з підрозділів створеного Симоном Петлюрою Гайдамацького кошу Слобідської України. Кіш був утворений з мешканців Донбасу та Слобожанщини. Саме хлопці генерала Сікевича розгромили більшовицьке січневе повстання на заводі «Арсенал», яке піднялося одночасно з наступом червоних на Київ. Згодом, як тільки столицю відбили у прото-ДНРівців, Гайдамацькій кіш розвернули у Запорозьку дивізію армії УНР. Володимир Сікевича було призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу цієї дивізії. Дивізія визволила від тодішніх губарєвих-гіркіних Лубни, Конотоп, Полтаву. 6 квітня Запорозька дивізія Армії УНР зайняла Харків. 13 квітня відділи Кримської групи українського війська звільнили від більшовиків Лозову. В Харкові в квітні 1918 року через величезну кількість місцевих добровольців Запорізьку дивізію було розгорнуто у Запорізький корпус.
А потім генерал був направлений на визволення Донбасу. Георгіївський кавалер вчинив блискавичну АТО зразка 1918 року. На чолі своєї групи Володимир Сікевич 17 квітня – визволив Слов’янськ, а вже 26-го – станцію Колпаково, на тодішньому більшовицько-українському кордоні.
«Я відчув справжню радість, коли 26 квітня 1918 року на залізничній станції Kолпаково, на кордоні земель українських і війська донського, я виставив сторожу від Богданівського полку, дві гармати батареї Одинця й під їх салют розвинув наш прапор і встромив його на кордоні. Тут фактично, так би мовити, намацально, я відчув як відділяються землі України від чужих земель. – згадував генерал. Радянська влада разом із покручем «донецької республіки» була знищена. Вчиться, пане Коваль.
На початку 1919 року генерал Сікевич виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолив репатріаційних комісію і одночасно формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР.
В Угорщини він також опікувався військовополоненими. Коли до влади в країні прийшли комуністи над ним самим нависла загроза. 21-го червня 1919 року Сікевича та його сина було заарештовано як осіб, «небезпечних для ладу Совітської Республіки». Лише втручання представника Комісаріату закордонних справ УРР Ерньо Пора втрятувало життя генералу.
1920р. – генерала Сікевича було відправлено послом у вже звільнений від червоних банд Будапешт. Завдяки своїм особистим якостям зумів зав’язати щиру дружбу з адміралом Хорті.
«Адмірал Горті наказав свойому урядові визнати Україну де факто і де юре і записати представників України до Дипльоматичного Корпусу». А тепер згадайте Габора Вону, угорського націоналіста. Одне слово: йоббік.
У 1924 році після ліквідації дипломатичного корпусу, генерал остаточно переїжджає до Канади, у місто Вінніпег, на Банерман (Bannerman), 512. Там він оселяється на фермі, а згодом організовує Товариство вояків Армії УНР. Товариство займається об’єднанням всіх вояків-українців, незалежно від їх політичних та релігійних вподобань та відзначенням їх доблесті та мужності.
В 1937 році в приміщенні Українського народного дому в Торонто відзначили 50-ліття військової служби і 20-ї – в українській армії Володимира Сікевича.
У 1938 році розкрився ще один талант славетного генерала, крім письменницького та військового: акторський. Він знімається в екранізації Василя Авраменка «Запорожець за Дунаєм» («Cossacks in Exile»), де грає головну роль Петра Калнишевського.
До самої своєї смерті Володимир Васильович не полишав суспільної праці. Він брав участь у роботі Ради Української бібліотеки імені Петлюри, започаткував футбольні змагання. 1932 року кубком «Української Ліги Мягкого Мяча» в Канаді стала срібна чаша – кубок імені генерал Сікевича, «українського політичного й громадського діяча і справжнього джентльмена». Він стояв на чолі антибільшовицького руху все своє життя. Зустрічався с Георгом VI та королевою Єлизаветою, представляв українських вояків.
Генерал В. Сікевич помер в Торонто, у віці 83 років. За 5 тижнів до своєї смерті він саме повернувся зі своєї останньої подорожі по Сполучених Штатах. Його тіло, на якому були хрест і орден його покровителя – Св. Володимира, його шабля, прикрашена червоною стрічкою С. Петлюри, було покладено для прощання в центральному залі Торонто. Прощання тривало 6 днів, люди йшли нескінченним потоком. Тисячі людей з різних країн приїхали віддати генералу останню шану. Багатотисячна процесія йшла вулицями Торонто, журналісти тих років писали, що такого похорон Торонто ще не бачив. Похований на цвинтарі Prospect cermetery в Торонто.
Відблиск історії генерала Сікевича, гідного українця, хороброго воїна та справжнього джентльмена, відбивається від сучасної нам Східної війни і заломлюється. Знову молода українська армія протистоїть бандам, знову темні хмари сунуть зі Сходу. І тепер Україна готова зустріти нових визволителів, сучасних Сікевичей та Болбочанів, нових героїв та воєначальників, нову генерацію людей слави і людей честі.
І Слов’янськ знову буде українським: звільнили тоді — звільнимо і тепер.
